DE PROFUNDIS
23 серпня об 11.00 за участю Президента України Віктора Ющенка відбудеться презентація виставки до Дня Незалежності України в рамках Днів Мистецького Арсеналу DE PROFUNDIS (з глибин…), що представить основні віхи історії розвитку українського пластичного мистецтва.
Розділи виставки:
Трипільська пластика (V – III тис. до н.e)
Прадавня скульптура (II тис. до н.е. – поч. н.е.)
Народна дерев’яна скульптура (ХVII – XІХ ст.)
Барокова скульптура. Іоанн Пінзель і його школа (ХVII – XVIII ст.)
Олександр Архипенко: класичний авангард (ХХ ст.)
Сучасна скульптура (ХХІ ст.)
***
Мистецький Арсенал: минуле та сьогодення
Віртуальний концерт „Антологія української хорової музики”
Із зібрань провідних музеїв та державних інституцій України:
Інститут археології НАН України
Національний музей історії України
НЦУК „Музей Івана Гончара”
Львівська галерея мистецтв
Національний музей ім. А. Шептицького
Національний заповідник „Хортиця”
Національний заповідник „Переяслав”
Львівський музей історії релігії
Черкаський обласний краєзнавчий музей
Херсонський обласний краєзнавчий музей
Вінницький обласний краєзнавчий музей
Запорізький обласний краєзнавчий музей
Обласний історико-культурний заповідник „Трипільська культура”.
Площа експозиції складає 3,5 тис. кв. м.
Програма презентації, 23 серпня:
11.00 – урочисте відкриття виставки за участю Президента України Віктора Ющенка.
12.00 – концерт „Дмитро Бортнянський та українська музика XX ст.”. Фортепіано, відеоформи.
Організатори:
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ СПРАВАМИ
МИСТЕЦЬКИЙ АРСЕНАЛ
УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ
Керівник проекту: Ігор Тарасюк, керівник Державного управління справами
Координатори проекту: Іван Плачков, заступник керівника Державного управління справами,
Ігор Дідковський, генеральний директор ДП «Мистецький арсенал»
Куратор проекту : Наталія Заболотна, директор ДП «Український дім»
Співкуратор проекту: Євген Карась
Координатор музейної частини проекту: Таїсія Сидорчук, заст. ген. директора ДП «Мистецький арсенал»
Відеоінсталяції проекту: Олександр Дірдовський, режисер
Координатор музичної частини проекту: Євгеній Ґромов, музикант
Довідкова інформація:
Виставка працює 23.08 – 27.09.09, з 10.00 до 19.00, вихідний – вівторок. Вхід вільний.
Адреса: Київ, вул. І.Мазепи, 30, Старий Арсенал, Східне крило, 1-ий пов.
Телефони для довідок: (044) 288 52 25; info@arsenal.in.ua, (044) 278 34 36; ukr-dim@ukr.net
До уваги представників ЗМІ!
Акредитацію на захід буде здійснено прес-службою Президента України. Тел.: 255 63 18.
КОНЦЕПЦІЯ ВИСТАВКИ
„DE PROFUNDIS”
(з глибин…)
«Маємо парадокс молодої держави з тисячолітньою культурою» (1) – ці слова видатної української поетеси Ліни Костенко влучно характеризують специфіку українського мистецтва. Даним «парадоксом» ми й цікаві світу. Народ молодої-древньої країни, який в трагічних перипетіях історії намагався зберегти тяглість традицій, стає спроможним відновити структурність власної культури, бо це єдиний ґрунт, з якого людська спільнота виростає в державу, адже відомо – ґрунт, що втратив структурність, перетворюється на пил і переходить у владу вітру.
Носіями духовної культури народу, її потужним інтелектуальним потенціалом завжди були митці – на них лежить величезна відповідальність перед майбутнім, саме вони покликані берегти культурні здобутки народу, зберігати і передавати його спадкові знання.
Ми живемо у час, коли актуальне українське мистецтво повертається в органічне русло, осмислює, а відповідно й структурує культурну спадщину, здобуваючи унікальний духовний та інтелектуальний досвід. В цьому сенсі особливе місце належить сучасній скульптурі, яка у різноманітних цитатних ракурсах репрезентує Трипілля, неолітичне мистецтво, монументальну скульптуру Причорноморських степів, пластику Київської Русі, епохи ренесансу та українського бароко, здобутки і відкриття світового та вітчизняного авангарду.
«Скульптура – мистецтво переважно греко-латинське, виразне, чітке, дещо холодне й, у будь якому випадку, за сутністю своєю чуже усякій, такій приємній слов’янину «візерунчастості» та строкатості… Теперішня Україна була місцем, де змішувались самі різноманітні впливи, стилі, зразки, занесені з усіх кінців землі – від Далекого Сходу, вогненної Індії, до холодних скель скандинавських, від фінських племен, що заселяли північ тогочасної Руси, до країн, які омиваються теплими хвилями Адріатики» – так на початку XX ст. писав у своїй розвідці «Скульптура на Україні» знаний український мистецтвознавець, містик і теософ Євген Кузьмін.
У глибині віків, в часах неоліту, слід шукати ту потужну енергетику, що дала поштовх до розвитку скульптури на землях України. Зокрема, у пізньопалеолітичних знахідках – витончених жіночих статуетках та прикрасах, виконаних з бивня мамонта і вкритих складним ритованим меандровим орнаментом, який перегукується з аналогічними зразками мікенської культури Древньої Греції; у пам’ятках неоліту та енеоліту – навдивовижу зграбних, анатомічно точних зображеннях тварин з печер Кам’яної Могили, що біля Мелітополя; у складних орнаментальних композиціях та керамічних жіночих статуетках Трипільської культури; у цілій низці святилищ-кромлехів – сучасників славетного на весь світ Соунхенджу, які у 50-х роках минулого століття були затоплені радянськими чиновниками для будівництва Дніпрогесу; у довершених антропоморфних стелах-ідолах доби ранньої бронзи, на кам’яній поверхні яких карбована бездоганна система сакральних знаків – уся космогонічна та релігійно-міфологічна символіка древніх; у степових вартових середньовіччя – «кам’яних бабах», виразна пластика яких випромінює безмовну непорушність та абсолютну байдужість до хроносу-часу.
Скіфи і кімерійці, що жили на землях сучасної України у I тис. до Р. Х. – I тис. Р.Х., залишили нам багату художню спадщину, особливе місце в якій належить так званому «звіриному стилю», в якому мистецтво узагальнення, стилізації традицій, запозичених у сусідніх народів, зокрема греків, вміння перекодовувати ці запозичення згідно з власним сприйняттям світобудови, досягли свого найвищого розквіту. Як наслідок, виник дивовижний, неповторний сплав античного мімезису та орнаментальних фантасмагорій кочового народу, прадавня образотворча ритміка та витончена спостережливість якого отримали своє продовження у глибинних структурах народного мистецтва України.
У культі предків категорія часу, як вічного буття проявляється у всій своїй повноті. Наші прабатьки сприймали час внутрішнім чуттям – як найвищу константу, як нескінченне тривання, доступне лише з середини, через духовний поступ і конче необхідне для спілкування з Божеством. Зв’язок з пращурами завжди був запорукою продовження життя роду, «способом усвідомлення свого місця та призначення у просторово-часових і причинно-наслідкових координатах світу»(2). Саме в цьому абсолютному спокої вічності, позбавленої історичної суєти зароджується жива клітина творення.
Ми розглядаємо часову категорію, як парадокс буття сучасного мистецтва древньої України, парадокс, який вирішується включенням у теперішнє минулого і майбутнього. Адже теперішнє володіє буттям у тій мірі, в якій воно включає минуле, закорінене в традиції і майбутнє, невидимими узами сполучене з творіннями пращурів. Ступінь такого включення зумовлює інтенсивність існування сучасного мистецтва (3).
Амбівалентність часу проявлена у людській і божественній природі, виміряній і незмірній, скінченній і безконечній водночас. Людина, намагаючись приборкати вічність, дотягнутись до неба, творила свої обереги і ставила їх на курганах-святилищах. Саме з культом предків пов’язують появу монументальних скульптур, які отримали умовну назву «скіфські баби» або, як їх називали половецькі (кіпчакські) племена – «балбали» (що очевидно є похідним від «бабай», з тюркської – батько, пращур). Ці загадкові, завжди обернені на схід сонця, з жертовними чашами в руках «очевидці незримого» і сьогодні сприймаються нами, як знаки вічності, нескінченного тривання, як мовчазні посланці з минулого у сьогодення, покликані дарувати нам надію на майбуття.
Найбільш розвиненою та виразною за характером зображення, моделюванням форм та технікою виконання вважають саме половецьку скульптуру, яка була чи не найважливішим елементом поховального обряду половців. Ці середньовічні кам’яні ідоли-обереги північних причорноморських степів, які починають з’являтись з III тисячоліття до н. е. і до епохи середньовіччя, тобто XIII ст., є логічним продовженням прадавньої традиції монументального різьблення в камені на землях України. Усі разом вони становлять той чи не єдиний окоглядний, без крихти фальшу континуум, той первісний міф, який забезпечує життєздатність традиції.
Стародавня скульптура кочових скотарських племен, які мешкали у степах Північного Причорномор’я сучасної України, вирізняється могутньою силою, глибоким і гострим відчуттям матеріалу. Вона є одним з тих важливих чинників, що вплинули на формування української культури і стала її невід’ємним, органічним елементом.
Вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств Європи вважається трипільська культура, що існувала у IV-III тисячолітті до н. е. на території лісостепової і частково степової смуги сучасної України, Румунії та Молдови. Трипільці залишили нам неперевершену скульптурну пластику – переважно жіночі та рідше чоловічі статуетки, моделі житла і храмів а також досконалі гончарні вироби, вкриті винятковими орнаментальними композиціями – незгладимими посланнями у вічність. У цих творах закарбувався світогляд стародавнього народу, що жив на нашій землі понад 2 тисячі років. В космогонічних уявленнях трипільців центральне місце займає культ Великої Богині-Матері, витворюється своя іконографія Богині з відповідними орнаментальними прикрасами, аналоги яких зустрічаємо в багатьох культурах Європи та Близького Сходу.
Культура Трипілля-Кукутені вплинула на формування та духовний розвиток багатьох європейських народів, залишивши свій помітний слід й у народному мистецтві України – у гончарстві, килимарстві, вишивці, скульптурі. Для сучасних професійних митців це безперечно невичерпне джерело натхнення, вмістилище дорогоцінної інформації про прадавні архетипи.
Одним з важливих факторів, який вплинув на формування стародавньої української скульптури, поза сумнівом було прийняття християнства Володимиром, що привело до розриву з місцевим народним мистецтвом і підпорядкуванню його впливу візантійської культури, яка задавала тон усій тодішній Європі. У візантійсько-руських зв’язках особливу роль відігравав Херсонес – економічний і культурний форпост могутньої імперії в Північному Причорномор’ї. У Київській Русі під словом «корсунський» розуміли все вишукане, дивне, старовинне, воно було майже синонімом до слів древній, археологічний. Часто це були майстерні вироби з міді чи заліза. Так, зокрема, маємо літописну згадку про завоювання Володимиром Корсуня: «Взя же и медяне две капищи и четыри кони медяна иже и ныне стоят за Святою Богородицею» (4).
У 1204 році, після хрестового походу на Візантію, дож Дондоло привіз до Венеції із пограбованого хрестоносцями Царгорода квадригу роботи славного грецького скульптора Лісіпа – вона й сьогодні височіє над порталом собору св. Марка. Є підстави вважати, що й трофей князя Володимира потрапив до Херсонесу саме з Царгорода і належав до найкращих зразків класичної античної кінної скульптури (5). Знаходячись поряд з церквою Богородиці (очевидно Десятинної) ця мідна скульптура слугувала за приклад для наслідування руським майстрам.
Рельєф з с. Буша на Поділлі, «Святовит» або «Збручанський ідол» теж вказують на опосередкований зв’язок з давніми грецькими мотивами: «Людські фігурки внизу, що взялися за руки, передають вакхічну сцену, а четверо нижніх фігур, що зігнувшись тримають на своїх головах і руках весь монумент, суть далеким спомином про класичні каріатиди, але все це виконане не круглою різьбою, а дуже плескатою і в геометричних формах, просто і без вправности, що була колись-то у старогрецьких майстрів» (6).
Час тривання в мовчазному спогляданні, час, як сакраментальний знак вічності, втілений у доісторичній пластиці та в скульптурі Київської Русі, зустрічається з лінійним часом історичного прогресу, який пробуджує в людині чутливість до динаміки, викликаючи подив, цей потужний емоційний фактор, що спонукає її мислити і творити. Контраст двох протилежних світоглядних принципів стає повносилим і щоразу інтенсивнішим у творчості – коли митець прагне окреслити Дух і Духовне у концентрованих художніх проявах. З цієї точки зору вивчення мистецької форми у порівняльному аналізі її руху та перетворень в часі, є надзвичайно важливим для усвідомлення процесів, які відбуваються у сучасному мистецтві, й у скульптурі зокрема.
***
Мистецтво України XIV–XVIII ст. розвивається під впливом візантійського палеологівського ренесансу, просякнутого ідеями ісихазму – пошуку шляхів долучення людини «до нетварного світла, сяйва Божественної сутності». В цьому контексті категорія часу сприймається як тривання без початку і кінця, в якій західна лінеарна нарація спочатку виступає лише як допоміжний, відтіняючий засіб, проте з плином віків стає домінантною.
Дві парадигми релігійного переживання – час циклічний, як locus присутності Бога і лінійний час історичного прогресу, як простір існування людини, дихотомія природного і надприродного напруженим контрастом проявилися у творчості одного з найбільш загадкових майстрів українського бароко – Йоганна Георга Пінзеля. Його скульптури не вміщуються в рамки понятійної конструкції стилістики бароко, динамічно вриваючись у немислимий світ абстракцій. Досконалою є лише та форма, яка містить у собі протилежності, і з цього огляду твори Пінзеля є вінцем довершеності. Надмірно геометризовані форми його скульптур, це не декоративні завитки, це вигострені парадокси, з якими зіткнувся майстер, прагнучи віднайти максимальну подібність з архетипом. В образах його святих поєднуються протилежні трактування лику, який тяжіє до натуралістичного спокою і драперій, які динамічно відриваючись від основної маси, творять дивовижну, майже усамостійнену драматичну експресію, співмірну лише візантійському ісихазмові – світлу, яке оповіщає про Божественну присутність.
Присутність Бога, що у візантійській іконописній традиції частково передавалась через асист (assistens, з латини – присутність) – ритмічне мереживо тоненьких золотих та срібних промінчиків на шатах святих, Йоганн Георг Пінзель першим відтворив у скульптурі, вийшовши за межі двомірності живопису й віртуозно переклавши тримірною мовою пластики! Саме звідси в його скульптурах така експресивна, смілива, досконала робота з матеріалом, таке складне нюансування драперій, така психологічна проникливість. Вловивши на найтоншому рівні глибинну сутність візантійської традиції зображення «присутності Бога», Майстер геніально вплавляє її у стилістичні засади скульптури європейського бароко.
Вихований у європейських традиціях, Йоганн Георг Пінзель творив під українським небом і саме завдяки його непересічному таланту українська скульптура бароко посіла визначне місце у світовому мистецтві.
Форма і стиль – це естетичні рефлексії на конкретний час, його уречевлені вияви. Свідомість художника завжди регулює себе пам’яттю, «цитатами» з історії. Він повсякчас перебуває на арені невидимої духовної боротьби і одним з його завдань є виявляти своєю творчістю просте, органічне відношення до традицій.
«…Енергія, що міститься у всіх клітинах, починаючи з первісних часів, становить одвічне життя мистецтва» – писав у своїх «Теоретичних нотатках» Олександр Архипенко. Цей геніальний, всесвітньої слави скульптор осягнув ті «абстрактні сили природи», які таяться в ідіопластичному схематизмі половецьких скульптур, в неолітичній пластиці Єгипту і Греції, в наївній простоті української народної дерев’яної скульптури, врешті, у «творчому автоматизмі тварин і природи», і завдяки спілкуванню з цією ще неприборканою, могутньою хтонічною енергетикою, зумів розбудити в собі архетипну пам’ять, трансформувавши її в унікальну абстрактно-фігуративну пластику. Проте, найкраще свої позиції пояснює сам Архипенко: «Але не менш вражає той факт, що кожна з наших клітин містить сили своїх попередників по прямій генетичній лінії. Якщо всю творчу енергію клітин такої сили зібрати докупи, сила її мабуть, дорівнювала б силі ядерного вибуху. Ось що сховано в шедеврі мистецтва або в значному винаході» (7).
Творчий доробок Олександра Архипенка є невичерпним джерелом для натхненних пошуків пластичних форм сучасними скульпторами, які захоплено вивчають магічний ритм орнаментики Трипілля, уникаючи при цьому примітивного етнографізму, досліджують архаїчну обробку матеріалу, препарують «простоту похмурої брили половецької скульптури», практикують архипенкову «незакінченість», як шанс на вічність і подальшу еволюцію форми, що набуваючи рис історії, стає неповторною і унікальною.
Серед українських скульпторів, які перебувають у перманентному пошуку єдності образа, матеріалу і форми, осмислюючи вітчизняний і світовий мистецький спадок, слід в першу чергу назвати Олександра Сухоліта, Романа Петрука, Петра Антипа, Олександра Дяченка, Олександра Рідного, Юрія Багаліку, Миколу Малишка.
Аскет за родом і покликанням, Олександр Сухоліт живе і творить поза ствердженням і запереченням будь-яких стилів та напрямків. Він – скульптор, якого завжди цікавили першооснови архаїчного мистецтва, живописець, для якого чи не найбільшою принадою є неприборкана первісна сила кольору. Художника вабить історія форми, її похід крізь віки він простежує крок за кроком, оскільки знає, що лише в такий спосіб можна знайти нове, незвідане.
Сухоліт «цитує» палеоліт, Візантію, Київську Русь, пропускаючи реляцію, яку дають форми тої чи іншої культури через власний досвід і освіту, структуруючи архаїчну, первісну стихію мистецтва в модерних творах. Своїми роботами він немов заперечує основну рису сучасної культури – її видовищний підхід до речей, прориваючись до розуміння буття в його первозданності, і, як посвячений в таїну творчості, приходить до «розуміння в мовчанні», до мудрої глибини, одягаючи, для непосвячених, істину в оманливі шати притчі.
Разом зі своїми однодумцями він спромігся відтворити процес обробки каменю первісними людьми. В такий спосіб, через автоматичну дію, художник намагався пізнати механізм зародження творчої свідомості, а відповідно перемогти форму, увійти в її надра, пройти крізь неї. Ці виключно технологічні пошуки не мали б жодного сенсу, якби не супроводжувались вивченням духовних практик, таємниць древніх майстрів, дослідженням мистецтва Стародавнього Єгипту, античної Греції та Візантії. Саме такий безцінний досвід робить творчість Олександра Сухоліта унікальним явищем в антології сучасної української скульптури.
Створюючи скульптуру, справжній майстер довго вдивляється у матеріал, відшуковуючи в ньому приховану природну форму, потім відкидає усе зайве і тоді з’являється неперевершений, єдиний у своєму роді твір мистецтва. Так наші пращури видобували з брил пісковику віковічні обереги-ідоли, так творили своїх богинь прадавні трипільці, так творить свої скульптури Роман Петрук. Він просто просочується своїм винятковим чуттям художника у природу матеріалу з яким працює – дерева, каменю, глини, скла – і видобуває з його надр єдину притаманну йому, матеріалу, форму.
Петрук народився на перехресті культур Заходу і Сходу, увібравши в себе все найкраще з обох світів і витворивши на основі цього сполучення власний золотий скульптурний перетин. Залюблений у архаїці, Петрук є її органічним носієм і хранителем. Воістину, він – ланка, яка сполучає минуле з майбутнім, Сторожова Вежа прадавніх традицій, які живлять творчість багатьох поколінь. Наділений талантом легко прочитувати пластичну мову древніх скульптур, майстер так само вільно трансформує її в сьогоденне мистецьке середовище. Очевидно саме цей феноменальний талант робить пластику його творів такою лаконічною і зрозумілою для сучасників.
Відроджуючи у модерних скульптурах прадавні архетипні форми, він шліфує, домислює їх, і, вдивляючись у їхню поверхню, шукає одкровення. Врешті-решт невидимі простому оку знаки проявляються і художник являє свої палімпсести людям. Так сталось зі старовинними глечиками, на глиняній поверхні яких відбились сотні людських життів – художник дописав поверх орнаментів чужих доль, своє, Романа Петрука життя – довершене і містке послання майбутнім поколінням.
Первісні майстри творили своїх ідолів так, наче створювали Світ, по суті, вони дійсно творили цей світ, видобуваючи з хтонічного хаосу підсвідомості космос власної душі. Напевне, краще усіх це розуміє Петро Антип – непересічна особистість в мистецькому середовищі України, скульптурфілософ, який присвятив свою творчість пошукові національної ідентичності, намаганням перевірити в пластичній проекції гетевський метод споглядання живої природи та озвучений Архипенком принцип творчого автоматизму тварин. Скульптора зачаровують об’єми простору, лаконічна мова витворів природи, чистота плями, істинна фактура матеріалу. Про свій «Човен», який експонувався на Великому скульптурному салоні цього року, Петро сказав: «Гармонійно скласти камені у просторі, це майже те саме, що написати «Джоконду»». Саме «Човен» Петра Антипа міг би слугувати за своєрідний символ постмодерного мистецтва України, що бере свої витоки з прадавніх джерел і вводить у архаїку духовно-особистісне начало сучасної культури.
«Важча розумна мова за будь яку роботу» – писав невідомий автор у «Повчанні Птахотепа», пам’ятці, що походить з Древнього Єгипту, з ІІІ тис. до н. е. Пластична мова Олександра Дяченка, це мова скульптора-інтелектуала, який досконало дослідив і пропустив через власний розум а потім і руки, іконографію скульптури Древнього Єгипту, Вавилону, Асирії, Шумеру, Греції та Північнопричорноморських степів України. Це мова чистої, плинної лінії, пропорційного, врівноваженого поєднання різних аспектів бачення в єдиній площині, усвідомленої ідеалізації, в якій відчуваємо конкретність сприйняття, а також спокою, в якому неминуче народжується потенція руху.
В основу художніх образів, створених Олександром Дяченком закладено ті ж принципи, що й у скульптуру древніх – вправне використання принципу геометричної побудови композиції, системи пропорцій, вибудуваної на співвідношенні квадрата та його похідних («Композиція з гострими кутами», «Піраміда»), сприйняття канону, як цілісної даності, як високоорганізованої системи пластичних ознак («Жінка», «Вагітна», «Архаїчний торс»). Образ, знак, символ в скульптурах Дяченка творять єдине ціле і весь арсенал образотворчих засобів майстер спрямовує на вираз їхньої сутності – так, відштовхуючись від старих традицій, художник творить нові, у відповідності зі стилістикою сучасної епохи.
Микола Малишко, поза сумнівом, належить до посвячених. У скульптурі він «деміург», власне в первісному значенні цього слова – одночасно і ремісник, і творець свого неповторного світу. Його улюблений матеріал – дерево, як засіб виразу моральних та естетичних уявлень древніх слов’ян. У дерев’яної скульптури своя логіка, свої закони – вони лежать в основі всього мистецтва наших пращурів-язичників, розвій якого був перерваний запровадженням християнства. Завдання, яке ставить перед собою Микола Малишко – крок за кроком відтворити прафеномен культури, уявлення про яку ми можемо скласти лише за скупими літописними згадками та за ремінісценціями, що їх знаходимо у народній різьбярській традиції українців.
Як назвати скульптуру Малишка? Конструкції, мобілі, каркаси, постмодерні інсталяції? Будьте уважні – тут ви побачите і конструктивні елементи народної сакральної архітектури з її «восьмериками на четверику», з вартовими козацькими вежами-дзвіницями, з нескінченними заломами та вишуканими опасаннями, як наприклад у творах «Перетин», «Прапраправісь», і переспів теми, характерної для всього слов’янського світу, – фігурок покровителів дому, тобто домовиків, цих ранніх пам’яток дерев’яної пластики, що мали форму різних за висотою палиць чи колод з подобою людської голови на завершенні: «Гора. Поет.», «Пані», «Поклін». Унікальний художник Микола Малишко нагадає вам про мить буття, фіксовану у стані дерева – його Ступ себто крок росту дерева (1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й), це майже дзенівське любування істиною, прихованою в красі речей. А можливо, це модель структури Всесвіту з віссю, що пронизує його центр та з небесними щаблями, нанизаними на неї, бо «Ступ» чи «Ступа» в перекладі з санскриту значить вершина, центр Всесвіту… Іноді художник сам не знає, що через його руки приходить у цей світ.
Скульптури Миколи Малишка, створені під знаком культури матеріалу, остаточно розвіюють небезпечні ілюзії лінійного прогресу, задають певний вектор духовного настрою, повертаючи нам відсічений у часі і просторі праслов’янський культурний пласт.
Наталія Заболотна, куратор проекту
Оксана Ременяка, кандидат мистецтвознавства
_____________
(1) Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала. – К., Видавничий дім «КМ Academia», 1999. – С. 14-15.
(2) Традиционные мировоззрения тюрков Южной Сибири. Знак и ритуал. – Новосибирск, 1990. – С.30.
(3) Кузнецов Борис. Из парижского дневника// Декоративное искусство. – 1986. – № 12. – С. 37-40.
(4) Русские древности в памятниках искусства. – Изд. гр. И. Толстым и Н. Кондаковым. Вып. V. Спб., 1897.
(5) Кузьмін Є. М. Скульптура на Україні (рукопис).
(6) К. Широцький Старовинне мистецтво на Україні. Из-во «Криниця» у Києві, 1918, відбиток книги О. Дормикевич і О. Білецький «Хрестоматія по історії української літератури». – Т. 1, ч. 1.
(7) Цит. за: Олександр Архипенко. Теоретичні нотатки//Хроніка 2000. – 5 (7). – 1993. – С. 208 – 255. Друк. за вид.: «Архипенко. 50 творчих літ». – Нью-Йорк, 1960.
